Обшуки у домі Віталія Шабуніна та вручення йому підозри за «ухилення від служби» і «шахрайство» — події, які неможливо трактувати як рутинну юридичну процедуру. Це — політичне переслідування. І воно матиме наслідки, що виходять далеко за межі однієї кримінальної справи.

Шабунін — одна з найвідоміших публічних фігур українського громадського сектору. Він і створений ним Центр протидії корупції неодноразово ставали мішенню для атак та дискредитаційних кампаній за свою критичну позицію до влади незалежно від того, хто її представляв. Його переслідували і за часів Віктора Януковича, і після Революції гідності. 

Діяльність Віталія та ЦПК викликала гостру дискусію, але водночас мала незаперечну якість: відданість боротьбі з корупцією як місію. Його стиль міг бути занадто різким, а його заяви іноді безкомпромісними, але в цьому завжди зберігалося велике бажання служити суспільним інтересам та просувати демократичну трансформацію країни. 

Але ще важливіше оцінювати ці події у контексті.

У той час, як віцепрем’єр Олексій Чернишов, який отримав підозру від НАБУ за багатомільйонні збитки державі, не тільки не втратив посаду і не відсторонений від роботи, а й публічно включається в роботу міжнародної конференції з відновлення України в Римі – Віталію Шабуніну, військовослужбовцю, добровольцю з перших днів повномасштабної війни, вручають підозру.

І роблять це так, що не лишають сумнівів: Шабуніна переслідують не за те, що написане у підозрі (навіть якщо відкинути спірність звинувачень), а за його професійну діяльність. 

Його будинок обшукують без його присутності — хоча він там давно не мешкає, там живе його дружина та двоє малолітніх дітей. У військовій частині в Харківській області в нього вилучають телефон без судової ухвали та без доступу до адвоката, слідчі дії з ним проводять до ранку, Це — тривожний і безпрецедентний сценарій навіть для українських реалій.

Ми не заперечуємо, що будь-який громадянин України має бути підзвітним перед законом. Але правосуддя — це ще й про контекст, послідовність, і рівність всіх перед законом. Те, що один із ключових фігурантів справи НАБУ залишається на офіційній посаді, а активіст, що служить в армії, стає об’єктом публічної дискредитації, свідчить не про верховенство права, а про політично мотивоване переслідування.

Інша подія — не менш симптоматична. У червні уряд відмовився визнавати результати прозорого конкурсу на посаду голови Бюро економічної безпеки (БЕБ). Після втручання СБУ (є підстави вважати, що не за власною ініціативою) й листа, який не мав жодного юридичного обґрунтування, Кабмін проголосував за скасування підсумків конкурсу, у якому переміг кандидат, не підконтрольний Офісу президента. 

Це рішення стало тривожним сигналом про відхід влади від принципу незалежності інституцій.

На цьому тлі мовчання західних партнерів є ще одним важливим елементом цієї картини. Як повідомила Європейська правда, на Ukraine Recovery Conference у Римі жоден іноземний топпосадовець публічно не порушив питання зламу конкурсу на посаду голови БЕБ. Посли G7 також зберігають мовчанку. Це мовчання де-факто сприймається владою, у тому числі особисто президентом як схвалення. Влада отримала сигнал, що відтепер її дії можуть не відповідати стандартам демократії і це не стане проблемою.

Це створює небезпечний прецедент. І справа Шабуніна, і історія з БЕБ, і ігнорування підозри Чернишову — не окремі епізоди. Це елементи нової політичної стратегії: послаблення інституцій, персоніфіковане переслідування, демонтаж громадського контролю. І все це — на тлі війни, коли держава, навпаки, мала б опиратися на довіру, прозорість і рівність правил.

Україна має подібний досвід. Це було у 2010-2014 роках, коли весь світ почав говорити про політичні переслідування та наявність політичних в’язнів в Україні. Це був темний період у історії країни, і повернення до нього – неприпустиме. Але якщо влада продовжуватиме діяти так, як ми бачимо у останні тижні, це перетвориться із загрози на реальність. Перші жорсткі заяви західних експертів про розворот Києва від демократії вже з’явилися. 

Як медіа, ми не можемо мовчати.

Ми вважаємо, що:

• Прозорість процедур є такою ж важливою для країни, як постачання зброї. Така прозорість є одним із видів нашої зброї – тим, що дає нам моральну перевагу над зовнішнім ворогом.
• Вибіркове правосуддя — прямий шлях до авторитаризму, навіть якщо воно прикрите гаслами «безпеки» чи «мобілізації».
• Ігнорування законних результатів конкурсів або тиск на громадських діячів ставить під загрозу не лише реформу, а й довіру до самої ідеї державності та влади, яка взяла на себе зобов’язання перед суспільством.
• Європейський вибір є усвідомленим вибором народу, а також геополітичною необхідністю для нашої держави. А це вимагає не лише гасел, а й продовження та посилення реформ, зобов’язання щодо яких ми взяли. Натомість, відкат та руйнування демократичних змін є абсолютно неприпустимими. 

Україна має залишатися демократією навіть під час війни. Або ми втрачаємо не лише території, а й ідентичність і основу мету нашої спільної боротьби всі ці роки — європейську країну, а не тінь Росії чи Білорусі. 

Editorial